Хтось радіє життю, а в когось світ розвалюється на шматки
Іноді йому хотілося вірити в те, що його бабуся насправді жива і десь поруч на залитій сонцем кухні пече його улюблені м’якенькі пиріжки з капустою. Хоча капусту не любив і пиріжків ніколи не їв. Та коли сонце зникало десь в рожевому натовпі фламінго, його уява охоплювала все: і веселощі в компанії усмішкуватих друзів, і смачну святкову вечерю в колілюблячої сім’ї. Агресивний, вуличний крик діда Тимоша торкнувся найпотаємніших глибин вразливої натури хлопчика. Він знав, що цього старого нахабу діти дратували більше, ніж набридливе цвірінькання горобців над його лисиною в темному, як діти Африки, капелюсі, та все одно дитя любило його всім серцем. Злісний дідок дуже любив той капелюх, всі на вулиці Старих дубів це знали, але ніхто не насмілювався запитати чому. А його влучні афоризми часто влучали прямо в пліткарське серце бабусь, які часто-густо висиджувались на синій лавці навпроти.
Вже сутеніло, а хлопчик все ще сидів на занедбаному підвіконню, вдивляючисьв густий туман – десь там його улюблений дід Тимош… Маленькі рожеві губенята шепотіли стару пісеньку про моряцьке життя. Її співав дідуган, йдучи з шматком хліба до озерця. Маленький Едгар знав, що старий кожного суботнього ранку влітку ходив до зеленого гаю над озером годувати качок, і найчастіше прибігав на те саме місце першим. Тоді й розповів «дід-буркун», як часто його називали сусіди, про таємницю капелюху: коли хліб продавали за 16 копійок і дефіцит товарів не давав спокою громадянам, вони з дружиною жили душа в душу в однокімнатній квартирі; часто не вистачало на прожиток, але якось виживали, та одного дня кохана 47-річного Тимоша важко захворіла, вилікуватися не вистачало коштів, тож через декілька днів вона покинула його, перед цим сказавши: »І всетаки той капелюх тобі до лиця…». Після цієї розповіді ще незрілий розумом Едгар жалів дідугана ще більше і вже проектував собі майбутнє в темному капелюсі і однокімнатній квартирі, щоб якомога ближче наблизитись до свого кумира. Прикипів малий до чоловіка… Боячись втратити зв’язок з ним, він тихенько брав його за величезну, суху руку і, пришвидшуючи з кожним разом кроки, чимчикував своїми тендітниминіжками в подарованих сусідкою Любою сандалями. Стариган часто називав хлопчика ласкаво Едгарчиком, при цьому якось безглуздо посміхався, ніби намагаючись висловити своє тепло.
Сьогодні Едгар був як ніколи тривожним. Блакить очей не горіла запалом, властивим йому раніше. Все те ж підвіконня, все той же туман за вікном. Квартира опустіла зовсім, хоча пустою була завжди. Дивина. Та напевно… не квартира опустіла, а серце, таке нестримне, таке гаряче колись. Перед очима непромайнуло все життя, ні! Просто згадались ті приємні моменти, коли серцепереставала колоти якась жагуча біль чи то від нестачі рідних мами й тата, які були в усіх його знайомих дітлахів, чи то з іншої причини, невідомої нікому… Мороз пройшовся по блідій шкірі. Вже другий день він не спить. Не через те, щомиші скребуться під пружинистим ліжком, а тому, що його більше нема. Його кумира, його рідного, дорогого… А перед тим, як піти, він вимовив слова, відяких холод пройшов через усі клітинки вже майже дорослого хлопця. «А тойкапелюх все таки мені до лиця, але тепер він пасуватиме тобі. Едгарчику, я любив тебе більше життя.». І ось другий день несамовитий Едгар живе з тужливоюнестачею тепла і розуміння діда Тимоша. Втрата близької людини спотвориласприймання дійсності підлітка.
От уже другий рік 47-річний Едгар живе в однокімнатній квартирі, нескидаючи темного капелюха. На їжу вистачає, але спить все ще погано не через те, що миші скребуться під пружинистим ліжком, а тому, що його більше нема…
Вже сутеніло, а хлопчик все ще сидів на занедбаному підвіконню, вдивляючисьв густий туман – десь там його улюблений дід Тимош… Маленькі рожеві губенята шепотіли стару пісеньку про моряцьке життя. Її співав дідуган, йдучи з шматком хліба до озерця. Маленький Едгар знав, що старий кожного суботнього ранку влітку ходив до зеленого гаю над озером годувати качок, і найчастіше прибігав на те саме місце першим. Тоді й розповів «дід-буркун», як часто його називали сусіди, про таємницю капелюху: коли хліб продавали за 16 копійок і дефіцит товарів не давав спокою громадянам, вони з дружиною жили душа в душу в однокімнатній квартирі; часто не вистачало на прожиток, але якось виживали, та одного дня кохана 47-річного Тимоша важко захворіла, вилікуватися не вистачало коштів, тож через декілька днів вона покинула його, перед цим сказавши: »І всетаки той капелюх тобі до лиця…». Після цієї розповіді ще незрілий розумом Едгар жалів дідугана ще більше і вже проектував собі майбутнє в темному капелюсі і однокімнатній квартирі, щоб якомога ближче наблизитись до свого кумира. Прикипів малий до чоловіка… Боячись втратити зв’язок з ним, він тихенько брав його за величезну, суху руку і, пришвидшуючи з кожним разом кроки, чимчикував своїми тендітниминіжками в подарованих сусідкою Любою сандалями. Стариган часто називав хлопчика ласкаво Едгарчиком, при цьому якось безглуздо посміхався, ніби намагаючись висловити своє тепло.
Сьогодні Едгар був як ніколи тривожним. Блакить очей не горіла запалом, властивим йому раніше. Все те ж підвіконня, все той же туман за вікном. Квартира опустіла зовсім, хоча пустою була завжди. Дивина. Та напевно… не квартира опустіла, а серце, таке нестримне, таке гаряче колись. Перед очима непромайнуло все життя, ні! Просто згадались ті приємні моменти, коли серцепереставала колоти якась жагуча біль чи то від нестачі рідних мами й тата, які були в усіх його знайомих дітлахів, чи то з іншої причини, невідомої нікому… Мороз пройшовся по блідій шкірі. Вже другий день він не спить. Не через те, щомиші скребуться під пружинистим ліжком, а тому, що його більше нема. Його кумира, його рідного, дорогого… А перед тим, як піти, він вимовив слова, відяких холод пройшов через усі клітинки вже майже дорослого хлопця. «А тойкапелюх все таки мені до лиця, але тепер він пасуватиме тобі. Едгарчику, я любив тебе більше життя.». І ось другий день несамовитий Едгар живе з тужливоюнестачею тепла і розуміння діда Тимоша. Втрата близької людини спотвориласприймання дійсності підлітка.
От уже другий рік 47-річний Едгар живе в однокімнатній квартирі, нескидаючи темного капелюха. На їжу вистачає, але спить все ще погано не через те, що миші скребуться під пружинистим ліжком, а тому, що його більше нема…
2 коментарі