Коротко

коротко. мені б хотілось бігти з вітром швидше, ніж ураганом кричати/ламати/тремтіти з морозом на шкірі. в очах зіницями стати і бачити те, що далеко в тіні. нема краще стану, ніж мурашками бігти спиною вверх-вниз і знати… і знати, що мій телефон не дзвенить від гудків телефонних, таких особливих гучних. твоїх телефонних… моїх дорогих… птахами літати на небі з рожевою плівкою. так вечір наблизиться в твоє самотнє вікно, хмаринками синіми, трояндами білими стати на мить…  
віч-на-віч з квартирою чорною, чужою. ноги босі не скажуть підлозі, де щастя топтали, не знаючи меж, де були вони, коли серце вмирало, не дихало, моральними виродками бите/пробите наскрізь. біліючи, ранок. тонкі ланцюги, сталеві, сильніючи, зіжмуть довгу шию. руками спастись буде важко, не скуті вони, просто навіщо тремтіти від солодко теплих очей? ті губи шепочуть словечка, забуті давно кимось нужденним, в під"їзді замученим/побитим в душі/закиданим камнями в серце. і той хтось не знатиме болю колючого від голки болючої в недрах органних пустель, всередині знатиме/хотітиме/житиме… і знатиме, що десь воно є. щось вище за небо.
в листах не побачить ніхто тих чайок морських, що пробуджували закохану пару стареньких осіб. ніхто. і вбитими чайками гріхи не відпустяться, що ранили стовпи дітей. надія/віра/любов?
лясканням губ нерідних розбудить поряд людина з зіницями білих котів, очима блакитними. об двері хтось гупнеться. дзвінок. абонент… і тисячу поглядів мережа не видасть, не здасть їх емоцій. і юзера файли ніхто не побаче. ніразу… й не треба писати вірші одинокі, малювати картини з квітами, що виходять з серця прямо, в вазах розбитих кимось з трагічною долею, кого життя покидало в уламках дзеркал. не треба уяви про те, що було й вже нема. так ніхто не здобуде його. щось вище за небо.