Сховані кутки людської душі

стою посеред вулиці. бачу небо. відчуваю холод. піднімаю руки. заплющую очі. лечу.
приємний холод по шкірі — це весна грозами дошкуляє моїй сутності. це заметіллю у вікна моєї душі б"ється зима. це листя опадає жовтою масою в моїх зелених очах, передрікаючи холодну осінь.
пухнаста шерсть в моїх руках під дощем. де улюблена парасоля? немає більше. зникла. розлетілась на крихітні уламки під грозовим небом моїх ілюзій. ми з тобою стоїмо в натовпі. ми бачимо рух занепокоїних людей. рух червно/зелено/чорнобоких машин. ти мовчиш. ти не знаєш людської мови. ти просто покинуте кимось створіння. тобі боляче напевно. твоє жалісне скауління стискає мені серце. тобі боляче…
дощем омивається моє нафарбоване лице, змивається щоденна маска разом з тим. навіщо комусь бачити мене зараз? неварто. нехай пробіжиться маленька мурашка по моїй спині. нехай закрутиться дзига в моїй голові. нехай світ навкруги стане білосніжно біліючи білим! щоб я не змогла дивитися і заплющила очі так сильно, як тільки можна. щоб не бачити тих примітивних речей, які змушують сотні/тисячі душ страждати, плакати, рвати на собі волосся і відчувати несправедливий хрест на своєму тілі.
ми пройдемося з тобою міськими алеями. на нас будуть дивитися люди. ти знаєш, вони не зрозуміють. вони можуть тільки з неприхованим сарказмом оцінювати нас із тобою. твоя шерсть зовсім намокла і ти складаєш враження чорної дощової маси без душі і тільки очі видають твою жагу до життя. твої настільки людські очі… але я не скажу тобі цього. я буду мовчки йти з тобою дорогою в нікуди. я буду мовчки слухати музику дощових крапель. я буду мовчки…